Главная » Статьи » Мои статьи

Тіло людини в просторі комунікацій: образи сучасної моди
Розглядаючи феномен тіла людини в просторі комунікацій , можна сказати, що тіло має константу будову, утворює навколо себе антропоморфний та комунікаційний простір формотворень моди, яка завжди залишається унікальною, несподіваною реальністю. Наше завдання структурувати образи комунікацій у контексті тілесних імплікацій комунікативного простору моди. Важливо уявити тіло як культурно-історичну реальність, антропологічну дійсність культури як дизайнерський проект. Тіло в контексті комунікації моделює біомеханіку руху людини. Сама ця «механіка», починаючи від визначень Л. Манфорда тіла як мегамашини в Давньому Єгипті, доживає до XXI ст., коли людина, як мегамашина репрезентує жестикулярний апарат, культурні коди, відзнаки кінетики та формотворчі можливості тіла. Все це набуває актуальності та можливостей самоздійснення людини в просторі формотворення. Мова йде про те, що тілесні практики в контексті дизайну, простору комунікацій моди , стають певною константою, певним регулятивом баченням самого дизайну. 

Таким чином, модельна реальність простру комунікацій, як риторична дійсність, трансформація, модуляція образів тіла, дає можливість збільшити конфігураційні ознаки модельного тезаурусу як механізму конструювання. Тіло, як натуральна антропологічна конфігурація, як містичне тіло, як біомеханічні ознаки можливостей самоздійснення людини, стає актуальним принципом бачення та реконструювання формотворчості в просторі культури сьогодення. 

Тілесна самоідетичность людини відбувається як визначення тіла в просторі комунікацій, є наскрізною константою моделювання у просторі світової та сучасної культури. Поняття «самоідентичність» можна характеризувати як психологічне, культурологічне, формотворче, так і як комунікативне. Тобто, самоідентичність людини відбувається в контексті тілесних практик як самоздійснення людини в певному образі тіла та просторі. 

Так, феноменологія винесла на перший план трансформативну сутність ідентичності людини та світу, яку вона бачить за допомогою процедури епохе чи редукції світу, що дається свідомістю. Це не редукція свідомості, ейдосу, а зведення світу до ейдосу, ноеми за допомогою всього того, що дається свідомістю як певних ознак буття. Це є радикальна трансформація ідентичності людини та світу, яка позбавляється багатьох ознак, до яких ми звикли. Сама трансформативність, трансгресивність стають ознаками XX століття. Постмодерн вже в маргіналізованому просторі намагається позначити неокласичний образ світу, що дається, як руйнування усіх зразків. 

Цікаво, що тілесність в комунікативному просторі, не є натуральна ознака, до якої ми звикли, яку ми розуміємо як належне нам тіло. Це певний симбіоз культурних практик, які пов’язані з культивуванням дисциплінарних практик тіла, самовизначенням ідеалу тілесності в просторі комунікацій. 

Метафізика тілесності як світоглядні концепти та ейдетика моди присвячена вивченню світоглядних засад та образних конфігурацій в різних обріях її самовизчення. Цікаво, що тілесність, як така, не є натуральною ознакою, до якої ми звикли, яку ми розуміємо як належне нам тіло. В кожній культурі це є певний симбіоз культурних практик, які пов’язані з культивуванням практики тіла, самовизначенням ідеалу тілесності. Цікаво відмітити й те, що в наш час тіло належить не тільки людині, а й її оточенню та комунікаціям. Є конфігурація ознак тілесності, що поєднує простір і час. Але найчастіше тіло розуміється як організм. Віталізм тілесного самоздійснення людини стає найбільш вживаною та розгалуженою практикою. 

Коли говорять про дисциплінарні практики, «репресивні механізми» тіла, то тут виникає досить цікава конфігурація категорій. Ми говоримо не про тіло людини та тілесність як таку, а про певний концепт „ тіло моди”, мається на увазі, що мода , як світоглядна константа, певна норма, флеш - імідж, комунікаційний простір, має свої тілесні ознаки. Всі ці конфігурації тілесних ознак можна описати як певну метафору „ тіло моди”. Ми можемо сказати, що «тіло моди» є певний концепт, де тілесна ідентичність виступає у вимірі соціалізації індивіда в моді. Соціалізація – це одна з найперших ознак комунікативного простору. 

Дисциплінарні практики - це більш пізнє надбання моди, а сама ця термінологія належить філософії культури, що походить від Мішеля Фуко. Поруч із дисциплінарними практиками відзначають «репресивну практику», репресія тіла є не просто дисциплінуванням, його підгонка чи впорядкування до певного ідеалу, а певні тортури, що йдуть від вимог осередку, завданні ззовні. 

Тіло в просторі сучасних комунікацій існує як усунуте й редуковане, яке репрезентує бажання. Й разом з тим, це тіло позбавлене власних атрибутів. Воно – просторово-комунікативне, й починає відбуватися як знакова система. Тобто, реальне тіло перетворюється на знак. Ми бачимо його перед собою, воно підпадає під вплив комунікативно-модифікаційних стратегій. Таким чином, починає здійснюватися трансформація тілесності, тілесних практик, як комунікативних засобів, які зараз стали нав’язливими й агресивними за допомогою іміджевої інформації, яка виходить в зовнішній простір з рекламою. 

Сфера дизайнерської діяльності, що пов’язана з тілом людини в просторі комунікацій створює той світ, де панує технологія. І це не обов'язково техносфера, яка сама по собі є абстракцією, поки до неї не додані екологічні, естетичні, етичні, психологічні параметри життєдіяльності людини. Таким чином, технологія в дизайні перетворюється з технології-схеми, системи функціонування апаратів, машин, механічних систем, си¬стем праці та ін. Так, говорячи про технологію життя людини, технологію її буття, технологію здійснення моди в комунікативному просторі. Дизайн, мода міцно пов'язані не тільки з культурою, а й з різного роду комунікаціями. 

Технологічна парадигма дизайну є феноменом культури індустріального суспільства. Технодетермі¬нізм, імперативи виробництва уживаються тут з ідеями життєбудування засобами дизайну, так і відверто редукціоністськими, локалістськими тенденціями. Ці мотиви можливо побачити ще у В.Гропіуса, ЛеКорбюз’є. Книга Джорджа Нельсона "Проблеми дизайну" дає уяву про добротний аналіз дизайну художником - практиком. 

Це вдалий зразок літератури "практичного дизайну". В книзі представлено вже не описовий, а проектно-програмний дизайн, що вписується в коло розуміння "цивілізації суперкомфорту". "Технологізм" нельсоновського типу є технологізмом масової культури в її кращому розумінні як культури широкого (зручного, комфортного) вжитку. В особі Нельсона ми маємо класного фахівця своєї справи, який відгукується на всі потреби суспільства, що і дає йому можливість реалізувати свій ідеал дизайну. 

Тілесні трансгресії Нового та Новітнього часу - це вже термінологія постмодерного зразку, яка була відомою на початку XX століття. Так про трансгресію згадує М.Бахтін, коли говорить про трансгресивну реальність естетичного акту, який здійснюється, мов входження в іншу людину, оточення себе баченням іншої особистості, та новим баченням людини. М. Бахтін говорить про «трансцендентне» як засадничий принцип естетичного акту. Тобто, ми бачимо, що і мода стає надзвичайно динамічною. Трансгресивність, транспозитивність стають ознаками Нового та Новітнього часу. Можна сказати, що тіло людини в просторі комунікацій це певна реструктуризація висхідних побудов тілесних адеквацій культури, які пов’язані з структуруванням, конституюванням саме розуміння світу. Але суть полягає втому, що Новий час абсолютизував так званий соціалотомізм, що є явищем не просто соціального характеру, а свідчить про зміну парадигм. Саме в Новий та Новітній час людина починає утворювати навколо себе трансформативний, комунікативний простір. 

Конструктивно - будівні ідеї культури Нового часу прокламува¬ли атомізм, який породив діючу і зараз монадність світобачення. Світ став настільки великим, настільки бездонним, що розум людини хапається за його шматок, який уособлює Всесвіт. Конструк¬ція світу в цілому виглядає зоровою ейдетичною кар¬тиною – світобудовою. 

Постмодерн, як настанова, локалізації, маргіналізації в моду увійшов дуже рано. Наприкінці XX століття мода мімікрує із космологічного рівня входження в соціум, стає локальною «резервацією», локальним образом світу чи «острівною онтологію», за Едгаром Мореном. Можна вважати, що феноменологічний вибір стає одним із кардинальних визначень трансгресивності тіла. О. Гомілко пише, що одним із кардинальних визначень феноменології, як філософії є те, що через неї здійснюється розуміння людиною самої себе, як такого буття, котре розкриває свої властиві основи. Мова йде про опікування людини своїм власним буттям чи її намагання визначити буття, як воно представлене в її свідомості. Важливо зазначити, що дизайн дає можливість виявити спосіб здійснення кожною окремою людиною свого власного буття, за Гуссерлем та М. Гайдеггером. Філософія розуміється не лише, як спосіб розуміння людського буття та світу, а й як спосіб трансформації, конституювання способу буття в діяльності людини. 

Філософія трансцендентального феноменологічного напрямку виникає в XX столітті. Модерн уходить у небуття, виникає те, що зветься Авангард. Домінує деструкція у філософії, культурі, але й виникає трансформативна естетика та етика. Трансформативний етос, де тіло, що є гарантом самоідентичності трансформується, в зображувальних практиках, стає розчленованим на шматки. Це тіло кубізму, фонізму, футуризму, що виявляється в певних алюзіях сюрреалізму тощо. Тіло бажань, сновидінь, підсвідомого, власне незбагненне почуття, воно стає зовсім іншим в конструктивістських течіях, коли тіло стає тілом – кубом, геометрично виявленою конструкцією архітекторів… 

Все це є тіло людини передусім. Чому людини? Мова йде про зображувальне мистецтво, архітектуру, скульптуру. А тому, що в них зображено ідентичність людини і світу, яка відбувається через свою власну тілесність. 

Так і у філософії, саме феноменологія винесла на перший план трансформативну сутність ідентичності людини та світу, яку вона бачить за допомогою процедур епохе чи редукції світу, що дається в свідомості. Ця радикальна трансформація ідентичності людини та світу, позбавляється багатьох ознак, до яких ми звикли. 

Трансгресивне тіло моди має багато різних ейдосів, брендів, симулякрів, заповнює простір комунікації. Адже під загрозою справжня ідентичність тіла, яку важко здобути у віртуальній реальності, рекламі та ін. Деконструкція в Постмодерні є вищим визначення трансгресії, коли тіло «розбирається» та «збирається». Розбирається як одяг, а збирається, як візуальна агенція, котра несе в собі ознаки абсолютно нового несподіваного конструктивного бачення тілесності. Одна з кращих модельєрів, японський дизайнер Рей Ковакубо запровадила достатньо давно моделі, котрі спочатку виглядали, як епатаж, а потім до них звикли, та стали розглядати як певний флеш - імідж. Це зміна силуету фігури людини за допомогою повітряних пустот. Силует підкреслюється тим, що в нього вводиться зовнішня орнаментація. Цей занадто трансформаторний, незвичний хід, який призвів до того, що в тіло людини асоціюється з певним механізмом, машиною, яка може змінювати звої ознаки за допомогою збільшення чи зменшення силуетних ознак тіла.

Рей Ковакубо створила багато концептів - інсталяцій, котрі демонструють саме образи деконструкції, пов’язанні з розбиранням та збиранням тіла моди, як тілесної агенції, флеш – іміджу. Таким чином, трансформативність моди, як космологічні адеквації, як авангардне тіло, яке існує на терені концептуального, авангардного метафізичного вчинку маніфестується кубізмом, динамікою розгорнутого простору руху. Так виникає тіло, як зібрана конструкція, котра є вже машинною, нелюдяною. Але це тіло людини. Деконструктивізм не можна пов’язати з стилем, певними іменними відзнаками. Це є більше, ніж ім’я, космос. Це та конструкція, котра характеризує сам вчинок, подію, трансформацію, стає всесвітом, більшим, ніж увесь світ. 

Це вже екологічний вимір, коли людина розуміє, що будь - яка дія, навіть творчість є шкідливими. Трансформація флеш – іміджів, набуває загрози буттю в цілому. Трансгресія тіла як тіло моди, людини, культури розгортається в несподіваних відзнаках та конфігураціях. 

Ми підходимо до більш практичного означеного комунікативного простору, котрий пов’язаний з дизайном. Якщо мода - це все те, що говорить про існування предметних реалій, речовинного світу, то дизайн - це вже саме створення цих речей, які стають предметом. Так, ми живемо в сьогоденні, де тіло є аномальним, деструктурованим. Більше того, можливо розшукати багато таких алюзій, як тіло без органів за Арто, тіло як «різома», деструктурований мультиверсум. Але тіло залишається за своїми конститутивними ознаками тим самим, яким воно було в Єгипті. Ми маємо перед собою можливість побачити тіло, як його презентацію, особистість, обличчя, речовинність як таку. 

Говорячи про сучасних дизайнерів - концептуалістів, таких як Рей Ковакубе та ін. ми підійшли до сучасного проектування, де одяг розуміється не як об’єкт кравецької майстерності, а стає образом світу чи комунікативного простору. Дизайнер бере на себе змогу трансгресії, моделювання, трансформації реалій одягу. Наскільки мода відповідає своїм темпоральностям, часовим відмінностям тому часові в якому живе дизайн одягу? Мода та дизайн, як відомо, дуже різні реалії, але якраз найближчим, що їх об’єднує – є тіло людини.



Література:



1. Гомілко О. Метафізика тілесності. - К.,2005
2. Легенький Ю.Г. Система моди: культурологія, естетика, дизайн.-К.,1998
3. Легенький Ю.Г. Філософія моди XX століття.-К.,2003
Категория: Мои статьи (27.04.2009)
Просмотров: 1957 | Теги: імідж, мода, соціалізація, Дизайн, метафізика, людина, тіло

РАЗДЕЛЫ